Б О Я Р К А
Про музей Музейні заходи Виставка "Вінок Кобзарю".
Виставка "Вінок Кобзарю".
Написав Administrator
|
14 січня 2012 року в Боярському краєзнавчому музеї відбулося відкриття персональної виставки художніх творів – ВІДЕРЕЧКА ВОЛОДИМИРА ІВАНОВИЧА. Відеричко В.І. – художник-аматор, заслужений працівник промисловості України, член Спілки архітекторів України. Майстер володіє різними техніками живопису – аквареллю, олією,пастеллю, змішаною технікою та графікою. На даній виставці акцент зроблено на графічних роботах, присвячених поезії Т.Г.Шевченка. Завітайте до нас, оцініть графічний «Вінок Кобзарю» та красу рідного краю через призму робіт Володимира Івановича. Виставка буде працювати до 20 лютого 2012р.. |
І квітне доля «кобзарева» на полотнах…
У музейній залі було тісно і від полотен, і від гостей – друзів, які прийшли привітати Володимира Івановича з його другою на теренах Києво -Святошинського району виставкою, особливістю якої є те, що всі роботи, на ній представлені (а їх більше сорока) – нові, створені протягом 2011 року. Лише в центрі композиції – прикрашений рушником Шевченків портрет олією, написаний Володимиром Івановичем ще в 1968 році, якраз після армії, коли він готувався до вступних екзаменів і багато малював.
- Чим же таким знаменним був для Вас 2011 рік, який став таким плідним ? – запитую.
- Не таким вже й плідним, - посміхається мій співрозмовник. – Взагалі я планував більше зробити… Але знаковим щодо збагачення свого “технічного” арсеналу – так це точно. Наприклад роботи пастеллю – це моя ”проба пера”: на минулорічній виставці в музеї Пимоненка у Малютянці роботи у такій техніці у мене ще не було.
Різні за технікою виконання (акварель, олія, пастель, графіка звичайною чорною тушшю, виконана сухою липовою паличкою тощо), всі роботи об’єднані однією темою: картини створені за мотивами поезії Шевченка, які ввійшли до “Кобзаря”. В куточку кожної роботи – цитата з поезії.
Мимоволі звертаю увагу на графіку тушшю.
- Це – коричнева туш з кохінорівського набору, - охоче пояснює мій співрозмовник. – В мене є навіть одна робота біла: на чорному фоні білою тушшю. Кохінорівська туш є різних кольорів я маю намір об’єднати всі кольори в одній роботі. Що ж до “Кобзаревої” тематики, то я думаю, що вона буде продовжена…
- Чим же близька Вам Шевченківська тема?
- Утримаюсь від банально – хрестоматійного “як кожному українцеві…”, тому що цей зв’язок набагато глибший, - розповідає мій співрозмовник. - По–перше, ми з Тарасом Григоровичем – земляки. Між Моринцями та Кирилівкою є село Пединівка, в якому пройшло моє дитинство. А з історичних розповідей ми знаємо, що шестирічний Тарас ходив шукати край світу … саме в це село. В якому жила його перша любов - Оксана.
- А по-друге?
- В 1964 році, до 150-річчя з Дня народження Тараса Шевченка, був виданий “Кобзар”. Років через двадцять я дізнаюсь про те, що саме до цього видання увійшло багато віршів, які в “звичайних” “Кобзарях” ніколи не публікувались. Мабуть, те видання стало найщирішим вшануванням Тараса Шевченка. З яким ми разом у війську служили?
- Тобто? – уточнюю зовсім спантеличено.
- Тобто, з “Кобзарем” 1964 року видання, - спокійно посміхається мій співрозмовник і продовжує: - На одному із занять читаю з-під парти того “Кобзаря”. А капітан побачив: “Що ти там читаєш? “Кобзаря”? А ти можеш хлопцям почитати?” І я їм читав – хлопцям із Саратова й Курська, для яких українська мова була все одно як англійська. Я читав, а вони слухали…А через деякий час під час “шпону” старшина повикидав з тумбочок всі неуставні речі на коридор. І викинув мого “Кобзаря”, та так швиргонув ним, що навіть обкладинка поламалась! Я того не бачив. Але коли нас вишикували , сусіда-росіянин і каже: “Володя,он твого “Кобзаря” выбросил”. Я виходжу зі строю, забираю “Кобзаря”. “Не сметь, это выбросить”. А я кажу: “Тільки фашисти так робили! Шевченка - та на смітник викидати!”. А тут саме командир роти нагодився, та не сам, а разом із замполітом. “Он меня фашистом обозвал!” – піниться старшина. Я пояснив ситуацію. Мій командир взводу за мене заступився. Замполіт підтримав. І цей “Кобзар” я зберігаю, він до цього часу у мене, і навіть зараз я його читаю і знаходжу такі речі, які просто про нашу сучасність написані…
Зрозуміло, що такі спогади просто б мали знайти якесь “предметне” втілення…
- Ну чому ж лише спогади? – немов вгадує мої думки Володимир Іванович. – Коли я працював в Держбуді, в мене була можливість опікуватись своїм Звенигородським районом і Черкащиною, тож і допомагав як міг. Наприклад… перекривати хату дяка.
- Якого?
- Того, у якого малий Тарас у науці був.
- Як же Ви її відшукали?
- А чого там шукати? Народився я на хуторі Сороки. Тобто, я у дитинстві бігав там, де і ріс Тарас. У Будищах, де був маєток Енгельгарда, ще зберігся дуб, в дуплі якого малий Тарас ховав свої малюнки, пам’ятаю і хату дяка, де Тарас вчився. Звісно, та хата була вже дуже стара – уявіть, з тих пір вистояла! І її стріха струхла. Адже це був 1978 – 1979 рік. Треба було її перекрити? Але ж поля комбайнами вбирали. Домовились з одним чоловіком: він засіяв 60 соток жита, щоб потім його серпом зжати, пов’язали снопи, з них зробили кулі і перекрили стріху. Це все зробили! А вже у 1993 році (у мене є газета “Шевченків край”), під час протистояння рухівців і комуністів, хтось спалив ту хату. А в ній же і експонати були! Зосталися лише невеличкий пам’ятничок та криниця, з якої Тарас носив воду, а хата зовсім зникла…Шкода і боляче, коли сучасні варвари руйнують ті крихти нашої спільної історії, які дійшли до нас крізь сторіччя…
За вікном – січень, і потопає Боярка у щедрих глибоких снігах. До “шевченкового” березня ще так далеко… То чому ж виставка саме сьогодні? Звісно, на це запитання є своя відповідь. Але подумалось на мить: може це й символічно – починати новий рік з Шевченка… А ви як гадаєте?
Радислав Кокодзей
|
|
|
|
|
|