Вечір пам'яті Орисі Верби (1952-1999).
Завісу незбагненного таїнства відкриває директор Боярського краєзнавчого музею Кравченко Любов Федорівна, ведучі вечора пам’яті Орисі Верби Наталя Горенко та камертон творчості поетеси журналіст Радислав Кокодзей :
"Однією з традицій нашого міста є свічки пам’яті про тих наших земляків, яких вже нема з нами, але без яких, мабуть, і Боярка не була б Бояркою. Сьогодні ми запалюємо цю свічку в пам’ять про найзагадковішу і, напевне, найтрагічнішу поетесу нашого міста - Орисю Вербу (Нінель Михайлівну Саливоненко ), якій 19 лютого виповнилося б 60 років..."
..."Поруч - троянди і терни,
Нитка червона й чорна,
Нива леліє зерна,
Щоб потрапляли в жорна."
Народилася Неля Саливоненко 19 лютого 1952 року в невеличкому будиночку за адресою : Житомирський провулок, б. 12, що поблизу обласної дитячої лікарні. Батько - інженер, мати Аделаїда Петрівна - лікар. Невдовзі після народження Нелі - меншої дочки в родині - батьки розлучилися. Мабуть, це і був початок сімейної трагедії Саливоненків, бо після цього біда стає частим гостем у їхньому будиночку під лісом. Через деякий час помирає старша сестра, а Неля до останніх хвилин залишається з мамою, кожної миті відчуваючи її турботу, любов і ніжність. Це тужливим очам матері присвячені рядки вірша "Оранті" :
"Дзвінко - чисті промені любові,
Віри, і турботи, і тепла
Не лише майбутньому Христові,
А і нам Пречиста зберегла."
Дитячі роки Нелі з теплотою пригадує подруга Валентина Григорівна Кочергіна. Маленьким дзвінким струмочком лунав натхненний голосок майбутньої поетеси, прагнучи донести свої перші римовані почуття сусідам, друзям, білим хмаринкам та жовтневому падолисту. І не вона просилась погратись до юрби дітей, а навпаки, зацікавлена галаслива дітлашня зліталася горобчиками до похиленого паркану, щоб першими почути нові віршики - експромти.
Навчалася Неля в Боярській середній школі № 2, і хто ж, як не вчитель мови і літератури, педагог без перебільшення світового масштабу Януш Альбіна Петрівна краще пам’ятає шкільні роки Нелі Саливоненко, своєї улюблениці, часточки власного серця, упорядника книги "Пам’ять серця...", де стільки теплих слів присвячено Орисі Вербі ?! На жаль, талановита дівчинка за станом здоров"я була змушена рідко відвідувати уроки : в дитинстві перехворіла менінгітом, який дав ускладнення. До того ж, страждаючи від задухи та алергії, мала постійну залежність від астмо фену.
"Гей, ранку мій, раночку, прозорий та трепетний,
Живлющий та сонячний, духмяний та теплий!
Даруй мені, вітрику, пташиного лепету,
Щоб очі сміялися і руки не терпли."
У позакласний час перебиралися збірки поезій, відбувалися численні виступи на літературних вечорах, зустрічі зі студентами, авторські читання. Доброю згадкою про БСШ № 2 лишилась золота медаль.
"Розлилась весна синню - повінню,
Лід останній сплив із бистрин,
А я стала лозою вербовою,
Нахилилася в глибочінь."
Підійшла до слова того пам’ятного вечора 27 січня, у день рівноапостольної Ніни, не стримуючи щирих сліз, Ніна Феодосіївна Харчук, заслужений журналіст України, що навчалась з молодшою за себе поетесою в одній школі, а згодом допомагала конспектами Нелі на факультеті славістики Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка : "Я побачила українського філолога, поета, який належить світу. Поет живе для того, щоб словом пробудити почуття." Важко уявити сльози на очах цієї упевненої, вольової, спортивної жінки, але ж як інакше сприймати віршований відгук журналіста Радислава Кокодзея на поезії Орисі Верби :
"Твій шлях проліг у інший (кращий ?) світ,
Бо зорі не живуть в брудних калюжах -
Лиш віддзеркалюються. Й знову ронить цвіт
Верба..."
І тихий подих людини, яка знає, про що каже : "Браво, Радик. Браво !", і беззаперечні аналогії з постаттю Лесі Українки, і необхідність увічнити пам’ять трагічної долі патріота, тонкої Душі :
"Тепер те все впаде, як в тім’я бите,
Перед чужими ідолами ниць.
Як маєм жити - то рятуймо жито -
Із бур’янів не діждем паляниць."
Історію появи на світ першої (і єдиної ) збірки поезій Орисі Верби згадує подруга, журналіст, літератор Тетяна Володай, що на ініційованій невиправним романтиком Олександром Гуменюком творчій зустрічі у БСШ № 5 у 1996 р. вперше озвучила зі сцени вірші Нелі Саливоненко, співзвучні і власній ліриці. Іван Михайлович Могила - тодішній директор Боярської автошколи і великий шанувальник української мови і культури був настільки вражений Нелиним поетичним талантом, що запропонував виступити меценатом благородної справи видання збірочки віршів, яка дістала назву "Біла верба". Мабуть, відчуваючи себе єдиною людиною, якій довірили найдорожче, друкувала Тетяна по суботах та неділях у музеї досконалі рядочки :
"Шуліками шугатимуть віки
Над цим буттям, таким малим, химерним...
І буде те, що є і те, що вмерло
На відстані простертої руки".
І лунали слова небайдужих, заколисаних тонким мереживом поетичного слова. Президент творчого об’єднання "Боярське мистецьке братство" Приймаченко Віталій Григорович назвав Орисю Вербу діамантом, найдорожчим у поетичній Боярці, відзначив її ставлення як громадянки до України і запропонував суспільними зусиллями створити комітет по увічненню пам’яті цієї яскравої зорі, нашої, рідної. Заступник Боярського міського голови з питань культури Дубовецький Валерій Михайлович, людина, що тонко відчуває щирі та відверті порухи творчих сердець, сказав просто : "Це велична постать. Це Боярська Леся Українка." А підвела підсумок прекрасної зустрічі споріднених душ директор музею Кравченко Любов Федорівна:впорядкувати могилу Нелі Саливоненко, видати пісенний альбом на вірші поетеси, організувати перевидання книги, "...давайте відгукнемось, давайте у вічним назавжди пам’ять Орисі Верби".
"Зорі вечірньої непевним світлом
Залитий сад. Сніг, тиша, я сама.
Де йду - з гілок казкові дивоцвіти
Мені на плечі струшує зима."
Андрій Ткаченко
|
|
|
|