Ми не звикли бачити минуле навколо себе. А тим більше – берегти його. Упродовж кількох поколінь у пошані головно були пам'ятники, пов'язані з подіями ХХ століття, та й там не завжди можна було зрозуміти їхню справжню історію за пізнішими кон'юнктурно-ідеологічними нашаруваннями.

Це особливо стосується Боярки – невеликого міста-супутника на південно-західних околицях Києва. До недавнього часу її офіційна історична пам'ять чомусь не йшла далі Павки Корчагіна – ідеологізованого літературного героя радянського письменника Миколи Островського[1]. Справжня ж історія була нікому не потрібна і, м'яко кажучи, не заохочувалась. Логічний наслідок – історичне безпам'ятство, яке породжує відчуження від минулих поколінь співвітчизників, байдужість, невігластво і цинічно-споживацьке ставлення до їхньої самобутньої культурної спадщини, до малої (а заодно й до великої) Батьківщини.