Районний краєзнавчий музей міста Боярки

Поряд з "Боярка-БАМ"

Вітчизняна статистика — пані ціка­ва, але не в усьому активна. Про кіль­кість автомобілів розкаже все. А ось про хазяїв «веломашин», любителів за допомогою цього виду транспорту мандрувати та ще й оздоровлювати­ся — мовчить. Фору в цьому їй надає Асоціація журналістів «Туристичний прес-клуб України». Зазвичай з цими непосидюхами будь-якої пори можна зустрітися в степах і горах, на річках і озерах. «Найсвіжіший» їхній маршрут був не екстремальний, а пізнавальний: на велосипедах об'їхали молоде міс­то-супутник Києва — Вишневе, літера­турно-мистецьку Боярку й новонаро­джений осередок зеленого туризму — село Забір'я. Всі три пункти — сусіди по Києво-Святошинському району.

Поряд з "Боярка-БАМ"

Гурт зібрався чималий. Компанію «аку­лам пера» склали молодь, вишнівський і боярський мери, голова забірської сільра­ди. Приїхали навіть студенти з Ірпеня, аби покрутити педалі в місцях, де гартувалася сталь письменника Миколи Островського.

Героїзм Павки надихає китайців.

—     Звідки гості будете, хто вас у бій ве­де? — поцікавилася Лідія Золотаренко, екс­курсовод Боярського краєзнавчого музею, зустрівши з півтори сотні велотуристів-любителів у лісі біля пам'ятного знака «Боярка — БАМ», установленого 1983 року з на­годи фестивалю дружби між молоддю СРСР і Німецької Демократичної Республіки.

—     Ми люди мирні, хочемо подивитися, чим ви багаті й чому раді,— пролунало у відповідь від прибульців.— Чули про паро­тяг, що вперед уже не летить...

—     Ви маєте рацію, це вже пам'ятник К-15776,— почала розповідь Лідія Григо­рівна.— Цю «Кукушку», так у народі охрес­тили таку модель, збудували в 1928-му в Росії на Коломенському паровозобудівному заводі. Розрахована вона на вузьку колію — 750 мм, важить 23,5 тонни, довжина з тен­дером — 12 метрів. У нас паротяг установ­лений на вічну стоянку 1989 року на згадку про події 20-х років минулого століття. Ни­ні він один із символів порятунку Києва від паливної кризи.

До слова, саме події тих часів увійшли в історію країни й літератури. Вони забрали здоров'я в одного з комсомольців, загарто­ваних у бурях громадянської війни — Мико­ли Островського. Він з однодумцями восе­ни 1921 року в Боярці прокладав вузькоко­лійку для постачання дров у голодний і хо­лодний Київ. Усі перипетії й страждання ав­тор відобразив у романі «Як гартувалася сталь». Та зробив це так, що твір перекла­ли на 56 мов народів світу. Його героя, Павку Корчагіна, особливо цінують у Китаї.

Для більшості ж наших молодих веловояжерів усе це було справжнім відкриттям. Вони не те що не читали твір, навіть не ба­чили стрічку, зняту Миколою Мащенком із Володимиром Конкіним у головній ролі. Тож особливо вразилися, почувши розпо­відь про зйомки в Боярці 20-серійного фільму китайськими кінематографістами в 1999-му. Все пов'язане з автором роману, його доробком, самі кінодиски знаходяться

в експозиції місцевого краєзнавчого му­зею. За тридцять років існування цю оазу історії відвідало майже 700 тисяч екскур­сантів з усіх усюд. Найчастіше там бувають знову-таки громадяни КНР, приїжджають дипломати цієї держави. Є надія, що на прохання боярської влади вони сприяти­муть перекладу серіалу на українську мову. Ось тоді, можливо, Павка Корчагін стане знову популярним і на батьківщині.

У Бойберіку надихалися, у Боярці — згадують

—    Приїжджають до нас, щоправда, не як ви на велосипедах, а письменники, худож­ники, літературознавці, історики,— поділи­лася інформацією досвідчений екскурсо­вод пані Золотаренко.— Тут стільки всього унікального й цікавого! Про слов'янське го­родище ХІ-ХІІІ ст., що входило до оборон­ної системи Змієвих валів, варто розпові­дати на об'єкті. А ось згадати про дачну Бо­ярку з її знаменитим Хрещатиком слід од­разу. Сподіваюся, ви захочете прокласти там своєрідний екскурсійний веломаршрут.

—    Ви ніби відчули наше бажання з Тара­сом Добрівським, Іллею Диковим і Мико­лою Ляпуновим,— зауважив емоції Петро Мельник.— У цьому колись курортному містечку було не лише корисно, а й прес­тижно відпочивати, набиратися здоров'я. Чого варті імена особистостей: Грушев- ський, Стефаник, Старицький, Заньковецька, Коцюбинський, Шолом-Алейхем, Самійленко, Еренбург. До речі, я часто згадую слова Бориса Грінченка, які він ска­зав, можливо, й тут: «Як хто хоче,— хай ві­рить у горе. Ми будемо вірити в щастя». Тож, думаю, школярам і студентам тут тре­ба бувати регулярно.

Із цим важко не погодитися. У Бойберіку (так назвав Боярку мій улюблений оптиміст Шолом-Алейхем) слід пізнавати минувши­ну. Це так цікаво і захопливо...

Ось, наприклад, ви знаєте, де, як і чому був написаний «Тев'є-молочник»? Певна річ, у Боярці на дачі № 16. Тепер це вулиця Хрещатик, 64. Туди, від 1884-го до 1905-го щоліта приїжджав із сім'єю Шолом-Алейхем, бо там «...каждая дача выглядит как принарядившаяся невеста в ожидании же­ниха, что не хочется уезжать отсюда в шумный Егупец» (тобто Київ). Нині це особливо актуально. Щоправда, Боярка тепер теж не курорт і на «принарядившуюся невесту» ой як не схожа!

Надихнув створити «Тев'є-молочника» (1894 р.) прикажчик Тевель із заїжджого двору сусіднього села Забір'я. Кажуть, що він мав тільки коня і гарний віз, на якому перевозив вантажі й людей. Кремезний, сильний, з почуттям гумору, місцевий філо­соф привернув увагу письменника і... увій­шов в історію світової літератури. Про його пригоди можна дізнатися також і в опо­віданні «Щастя привалило».

...До Гернота Йонаса, дослідника Шолом-Алейхема, теж щастя привалило, коли він спеціально приїхав із Німеччини збирати матеріал для своєї книги про письменника. Випадково зустрівши на боярському Хре­щатику екскурсовода Лідію Золотаренко, пан Йонас усе, що міг, сфотографував, записав і торік у музей прислав солідну кни­гу на івриті про творчість Шолом-Алейхема.

Щиро кажучи, я б теж хотіла зустрітися на Хрещатику з видатною особистістю, чия біографія пов'язана з колишнім містом-курортом. Якби сюди, приміром, приїхала зі Сполучених Штатів Віра Кістяківська, це була б подія світового масштабу. То не пере­більшення: вона донька уродженця Боярки Георгія Кістяківського, вчинки котрого за­слуговують на велике пошанування. Шкода, про цей рід у нас знають лише музейники й дослідники Л. Детенчук і М. Кучеренко. Останньому пощастило: пані Віра надіслала йому з Массачусетса 2005-го грунтовного листа про батька. Хто ж такий Георгій Кістяківський? — виникає запитан­ня у його земляків.

Він із сім'ї, яку не обминула революція й громадянська війна. Сімнадцятирічний юнак після навчання в Москві, а потім у Києві став

воїном-білогвардійцем. Пережив поранен­ня, тиф, еміграцію до Туреччини й Румунії. За допомогою матері, а потім дядька Ігоря, котрий після поразки українських патріотів осів у Парижі, хлопець п'ять років «гриз гра­ніт науки» в Берлінському університеті. 1926-й для Георгія став епохальним. Він пе­реїхав до США, де зробив блискучу кар'єру вченого й громадського діяча. Його знають і пам'ятають як керівника відділу вибухових речовин у ядерній лабораторії в Лос-Аламосі, консультанта очільника тієї лабораторії фізика Роберта Оппенгеймера. Від 1965-го до 1971-го він був віце-президентом Націо­нальної академії наук США, радником пре­зидента Айзенгауера у справах науки та технології. Згодом наш земляк як А. Ейнш­тейн, Р. Оппенгауер, А. Сахаров усвідомив небезпеку для людства ядерної зброї й при­святив себе боротьбі з нею, став учасником Пагуошського руху вчених, а також против­ником війни у В'єтнамі. Донька Віра, яка на­родилася в 1928 році, теж сповідує батьків­ські погляди та ідеї.

У нас, на жаль, нині не те що меморіаль­ну дошку про таку особистість немає де по­ставити, не можна навіть чітко визначити, де саме стояв будинок Кістяківських — усе або нетрі, або новобуд. Прикро, цей об'єкт не поодинокий. Скрізь тільки згадки і рештки...

Зелений туризм на старті

Утім, не все так погано в нашому осе­редку. Велосипедний маршрут із вітерцем асфальтованою дорогою серед мальовни­чих пейзажів зеленого лісу до Забір'я здув «проблеми та незгоди», познайомив з ціка­вими людьми й надихнув на відпочинок. Там є де розгулятися, здоров'я набратися, посмакувати ягодами, грибами та ще й рибку спіймати. Щоправда, не золоту, а з чистих великих ставків, ланцюг яких розтягся на вісімнадцять кілометрів. Довко­лишні ліси, луги й озера з давніх-давен по­любляють не лише журавлі, лелеки та чай­ки, що вже стали постійними мешканцями, а й туристи. Найчастіше там «кидають якір» прихильники мандрів із наметами, рюкза­ками й гітарами.

Однак у них незабаром з'являться сер­йозні конкуренти — «зелені туристи». При­від для цього є. Забір'я приваблює не лише ландшафтом і свіжим повітрям, а й чистими освітленими вулицями, акуратними будин­ками з усіма вигодами, зручним зв'язком зі столицею. Нинішня влада робить акцент на розведенні свійської птиці й худоби. Сам сільський голова Микола Ляпунов за осві­тою і солідною практикою ветеринар. Тож із натхненням і в компанії з Василем Шевчу­ком і соратниками взялися за збільшення кількості й якості прісноводної риби, виро­щування домашньої птиці й овець.

Наразі для городян, котрі хочуть відпочи­вати на природі в хороших умовах, усе це екзотика, особливо для дітей. Як видно, незабаром варто буде не лише ніжитися на пляжі в загосподарьованому на площі двох гектарів «Корчагін-парку», а й пізнавати, звідки береться яйце, м'ясце та рибка. До речі, велосипед у цьому — не завада.

  Олена СЕДИК

                                       Велопробіг відбувся під патронатом народного депутата Петра Мельника

в дорозі

 Фото: Р.Кокодзей