Районний краєзнавчий музей міста Боярки

  Найвища оцінка зробленого – людська пам’ять. Микола Островський прожив всього 32 роки. Але згадуючи про його життя велике і цікаве, ми завжди ставимо поруч слово “подвиг”. Микола Островський дав світу приклад найвищого прояву мужності, збереження людської гідності, знаходження сенсу життя навіть в безвихідних ситуаціях. Він увійшов в історію як автор літературного твору світового значення. Його називають в світі знаковою фігурою 20-го століття.

Сімя М.Островського. Маленький Коля на руках у мами-Ольги Йосипівни.

Сторінки життя Народився Микола  Островський 29 вересня 1904 року в Західній Україні в селі Вілія на Волині. Сім’я  Островських користувалася великою повагою серед односельчан. Батько Олексій Іванович Островський був військовим у відставці. Він дослужився до чину унтер-офіцера, брав участь у Російсько-турецькій війни 1877-1878 р.р. За особливу хоробрість нагороджений двома Георгієвськими хрестами. Розповіді батька про надзвичайну стійкість і героїзм російських воїнів часто звучали в родині. Багато чув Микола і про свого діда, батька Олексія Івановича, героя Оборони Севастополя в 1854-1855 р.р. Тож уроки мужності, любові до Батьківщини прищеплювались йому з дитинства. А доброту, працездатність, почуття гумору, терпіння хлопец перейняв від матері, Ольги Йосипівни. Вона походила з чеської родини.

В сім’ї Островських цінували освіченість – грамотним був Олексій Іванович, дві старші сестри – Надія та Катерина – стали сільськими вчительками. Уже з раннього дитинства Микола відрізнявся від одноліток  великою жагою до читання і навчання. У Шепетівці, куди сім’я переїхала у 1915 році, Микола закінчив двокласне училище. У 1918 р. вступив до Вищого початкового училища. М.Островський вважався кращим учнем, улюбленцем всього колективу школи, визнаним лідером. Авторитет Миколи був настільки великий, що всі роки навчання школярі обирали його своїм незмінним представником в педагогічній раді (в перші роки після революції було таке демократичне право). Перший випуск школи відбувся в 1921 році, і на  атестатах  учнів стояв підпис М.Островського.

Випуск Шепетівської єдиної школи.1921р. М.Островський - у верхньому ряду другий зліва.

  Шепетівка, крупна залізнична станція, розташовувалася неподалік польського кордону. За роки Громадянської війни в місті часто змінювалася влада:  її почергово займали то німці, то білополяки. “Червоних” змінювали “білі”, петлюрівців – різномастні банди, яких тоді вистачало.
  З дитинства відрізняючись загостреним почуттям  справедливості, М.Островський повірив в ідеали революції, у можливість створення на землі соціальної справедливості. Свої симпатії юнак віддав більшовикам. Він часто зникав з дому, приєднувався  до частин Червоної Армії, виконував завдання підпільного ревкому, розклеював листівки. Враження цих років стали для Миколи живим підручником історії, послужили багатим матеріалом при створені книг.
  1921 рік. Микола студент Київського електромеханічного технікуму вечірнього відділу і водночас працює помічником електромонтера у Київських Головних залізничних майстернях. Один із перших комсомольців, він бере активну участь у відновленні народного господарства. М.Островський з групою молоді відправляється на будівництво боярської  вузькоколійки, яка мала забезпечити Київ дровами. І це не зважаючи на тяжку хворобу, перші ознаки якої з’явились уже в 16 років.
  В холодну пізню осінь 1921 року будівники вузькоколійки жили в напівзруйнованому, не опалюваному приміщенні (нині Боярська ЗОШ №2). В Боярці Микола захворів на тиф і в непритомному стані його відправили додому. Після одужання у 1922 р. юнак повертається до Києва. А згодом їде на лікування в Бердянський санаторій. Та страшна реальність під назвою “інвалідність” змушує вісімнадцятирічного юнака залишити роботу в Києві. Не маючи сенсу в подальшому існуванні, М.Островський все частіше думає звести рахунок з життям. Чорне око браунінга все частіше дивиться на нього з “готовністю зробити останню послугу”. Але, як людина сильної волі, Микола вирішує, що це найлегший вихід зі скрутного становища для боягуза. Вистояти, коли життя “стискає залізним обручем”, – справа честі. Але як зробити життя корисним, чим заповнити його?
  Микола на той час ще міг пересуватися. Тож з притаманною йому самовідданістю він присвячує себе роботі з молоддю, стає організатором перших комсомольських осередків в прикордонних районах України: Берездові, Ізяславі.

Санаторій "Майнаки".1926р.В першому ряду четвертий праворуч - М.Островський.

Але хвороба прогресує. Юнак перетворюється на постійного мешканця лікарень, клінік, санаторіїв.  Нестерпні процедури, операції не приносять полегшення. Відчай не відступає, та Микола не здається.   З 1926 по 1928 роки він живе в Новоросійську в родині Мацюків, де знайомиться зі своєю майбутньою дружиною – Раїсою Порфирівною. Щоб наповнити сенсом своє життя, Микола займається самоосвітою: навчається в Свердловському заочному університеті, дуже багато читає – “пуди книжок”. Восени 1927 року молодий чоловік вже не може ходити, виснажують болі, які він стійко переносить. Щоранку його страждання видають лише покусані до крові губи. До того ж починається хвороба очей, яка призводить до сліпоти. З цього часу він назавжди прикутий до ліжка.

Восени 1929 року, готуючись до операції на очах Миколи, молоде подружжя приїздить до Москви. Та безкінечний запальний процес в усьому організмі руйнує останню надію. Після восьми місяців перебування в лікарні вони залишаються в Москві. Умови життя нестерпні: абсолютно нерухомий, сліпий, безпорадний, він більшу частину доби залишався на самоті. Намагаючись побороти відчай М.Островський шукає вихід. Він починає писати перші сторінки майбутньої книги “Як гартувалася сталь” спочатку сам – доки міг ворушити руками, при допомозі “трафарету”, а згодом диктує рідним, друзям, ”добровільним секретарям”.
  Результат титанічної праці – першу частину книги – М.Островський надсилає друзям до Харкова та Ленінграду. В Москві за видання книги взявся І.П.Феденьов. Тривалі ходіння по видавництвам, з численними відмовами та негативними рецензіями, врешті увінчалися перемогою. Книгу надрукували в молодіжному журналі “Молода гвардія”, який очолювали тоді письменники А.Караваєва та М.Колосов. Вони ж і стали першими редакторами роману. І незабаром були приголомшені результатом: номери журналу, в яких друкувався роман, не можливо було дістати. В бібліотеках за ним стояли черги.
  Для молоді тих років книга “Як гартувалася сталь” стала справжнім бестселером.
  Після виходу в світ двох частин роману окремим виданням у 1934 р. М.Островського прийняли в Спілку письменників СРСР.
  Не зважаючи на популярність книги, про самого автора читач нічого не знав. Майже три роки в офіційній пресі не було відгуків про книгу .І лише в березні 1935 року газета “Правда” надрукувала нарис одного з найпопулярніших на той час журналістів М.Кольцова “Мужність”. І про М.Островського дізналась вся країна. Про нього пишуть вітчизняні і закордонні журналісти, ним захоплюються відомі французькі письменники, нобелівські лауреати – Ромен Ролан та Андре Жид. Ще за життя М.Островського його роман переклали англійською, японською, чеською мовами. В Нью-Йорку він друкувався в газеті.

Учасники будівництва боярської вузькоколійки. 1968р.

Окрилений успіхом, письменник починає роботу над новою книгою – “Народжені бурею”, першу частину якої він завершив влітку 1936 року. Після обговорення  книги на засіданні президії правління Спілки радянських письменників, враховуючи зауваження, М.Островський працював “в три зміни”, “втомився безмірно” і збирався відпочити. Роботу він завершив 15 грудня, а 22 грудня 1936 року серце Миколи Олексійовича Островського зупинилося.   “Зумій жити і тоді, коли життя стає нестерпним. Зроби його корисним”, – такий заповіт залишив нам Микола Островський, довівши це на власному прикладі.

Л.Ф. Кравченко