Районний краєзнавчий музей міста Боярки

                      (Саливоненко Нінель Михайлівна)

                                   (1952-1999рр.)

Оригінальна, вишукана одиначка... Так казали про боярську поетесу

Орисю Вербу (Нінель Салівоненко). Вона мала загадкову та сумну долю. Народилася  Нінель в Боярці 15 лютого 1952 р. Батько Михайло Костянтинович був інженером, мати Аделаїда Петрівна – лікарем. Дівчинка ще з дитинства почала виявляти неабиякі здібності. Вона гарно малювала, рано почала писати. Сусіди згадують, як маленька Неля видиралася на стовпчик паркану і декламувала   віршики-експромти, бо вже тоді її душа жила в своєрідному таємничому світі.

Однак ще в дитинстві вона перехворіла менінгітом. Хвороба дала ускладнення, до того ж Неля постійно користувалася астмопеном, страждаючи від задухи та алергії, що завадило їй регулярно відвідувати школу. Але ця обставина не перешкодила їй закінчити Боярську   середню школу №2 з золотою медаллю. Свій статус відмінниці дівчина підтвердила і в Київському державному   університеті ім. Т.Г. Шевченка,   де вона навчалася на факультеті славістики. Нінель бездоганно знала декілька мов.

Щедро обдарована талантами, вона всім серцем вбирала життя – писала вірші та прозу, пісні, гарно малювала. Сама страждаючи фізично та терплячи нестатки, була небайдужа до чужого горя, її палке серце тягнулося до людей, допомагала, чим могла, і людям, і тваринам. Чимало покинутих напризволяще собак знайшли притулок у її домі.

Мало що відомо про те, як складалося її життя далі. Про це розповідають лише її вірші та записи у щоденнику. Нінель не судилося стати коханою дружиною та люблячою матір’ю. Її чутлива   і вразлива душа не сприймала багато з того, що оточувало її в реальному житті. Єдиною Нелиною втіхою та розрадою стали римовані слова, які виплескувало її наболіле серце. То було чимось більшим, ніж просто поезія – то був крик душі.

З ранньої юності поетеса шукала своє “Я” на Землі і у Всесвіті. Вона дбала про душу та берегла найсвятіше, що є в людини. В основі її віршів - єднання людини і природи, вона заглиблюється в історію свого народу, несе дух древніх аріїв до молодого читача. Попри світлі, сонячні тони, поезія Орисі Верби   іноді «пахне» сумом, песимізмом :

Не виню тебе доле

В чагарі не тікай.

Як засіяно поле,

Так і знято врожай.

Першими читачами віршів-сповідей Нінель Саливоненко стали працівники Боярського краєзнавчого музею в 1996 р. А на широкому загалі її вірші вперше пролунали з вуст боярської поетеси Тетяни Володай під час творчої зустрічі в Боярській школі №5. Директор Боярської автошколи Іван Михайлович Могила, нині покійного, якого до глибини душі схвилювали вірші Орисі Верби, став меценатом благодійної справи видання збірочки її віршів «Біла верба», що побачила світ у 1998р.

Доживала Нінель Михайлівна свої останні дні у неопалюваному будинку (газ перекрили за несплату). Це були, мабуть, найважчі дні її життя і через сорок днів після смерті мами, у грудні 1999 року і вона відійшла у інший світ, залишивши нам єдину збірку своїх поезій - книжечку “Біла верба”. Ця невеличка збірочка сповнена людського тепла і дає підставу говорити про неї, як про талановиту поетесу.

Тільки біла верба в глибині її саду надійно зберігає таємницю трагічного життя своєї господині – найзагадковішої поетеси Боярки – Орисі Верби…

Так хотілося серцю тепла,

Як очам полудневого світла,

Так жадалося розуму праці,

Як відради й свободи душі.

Та блакитна троянда моя

У бетонній пустелі одквітла,

А рипить лише біла верба,

Де про мул шурхотять комиші.

Сповідь тих комишів

Все одно не потрібна нікому,

Їх мілинні гріхи

Вже відпущені сонцем давно.

І стримить між землею та небом верба,

Як місточок від дому до дому,

Щоб застигла у ставі вода

Не мінилась в болотне багно.

* * * * * * * * * * * * * * *

Нема для мене забуття,

Немає спокою на світі :

Помчало обертом життя –

І вже нема кому спинити.

Чи день ясний, чи синя ніч –

Спочинку зась, а болю доста.

Проста, ба, найпростіша річ

Мені не дістається просто.

Час то летить, то мов закляк,

Нестерпно важко я щаслива,

Махає крилами вітряк:

Хто зна яке готує мливо.

Ні я не хочу вороття

І не боюсь ступнути хибно,

Лиш знати б, що моє життя

Хоч одному комусь потрібне.

1970р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Народе мій ! Чому такий терплячий

Ти з віку в вік до ницості і зла ?

Лиш для чужих і розумом ледачих

Знаходяться і хліб і похвала.

А найщиріші діти України,

Тавровані у світу на очах

І від країв вишневих солов’їних

До соловецьких торували шлях.

Живою плоттю щедро засівали

Чужих земель безплідну царину

І за свою покуту переймали

Чужі провини і чужу війну.

А потім крик про втрату покоління

Та хто подбав, аби так не було?

Лиш з бур’янів плекалося насіння-

То бур’янами поле й заросло.

Тепер те все влада, як в тім’я бите,

Перед чужими ідолами ниць.

Як маєм жити – то рятуймо жито –

Із бур’янів не діждем паляниць.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *

ВІРА,   НАДІЯ,   ЛЮБОВ…

Віра, Надія, Любов

Снігом присипані першим.

Скільки плановано звершень !

Що промарновано знов?

Віра, Надія, Любов.

Плаче Софія дощем :

«Що ж ти, билинний наш Київ,

Серденька руського щем?»

Як по навалі Батия

Віра, Любов і Надія –

Плаче Софія дощем.

В парку принишклім, як мрія,

Червінь трояндова рдіє

Всупереч хижим вітрам.

Може вернути зумієм

Віру, Любов і Надію

І осміхнеться Софія

Навіть ошуканим нам.

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * *

Над своєю долею не плачу :

Все життя то світло – то імла

Та землі тяжку недолю бачу

І мовчати більше не змогла.

Боже, Боже! Скільки сліз і крові

Ти вділив на цей стражденний край!

Дав терпіння й братньої любові –

Розуму й міцної волі дай!

Бо затопчуть, розшматують круки,

На чотири вітри рознесуть.

Крицею упевни нерви й руки,

Щоб не згасла серця світла суть

1993р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * *

Осіннє світло золотить блакить,

Летять листки жовтаві та багряні

І ми, від щастя трепетного п’яні,

П’ємо цю злотосяйну мить.

Де вічність заплелась березі в коси,

А верби прагнуть суті із глибин,

Де вітер шепіт таїни приносить

Цей край один, на всій Землі один.

Чи я поїду геть, чи залишуся –

Не має значення для цих місцин:

Вони пребудуть і претерпіть мусять,

Бо край такий на всій Землі один.

І прийде хтось новий і небайдужий,

Не пан і не володар - тільки син.

І виправить, врятує, надолужить,

Бо край такий на всій землі один.

1996р.

* * * * * * * * * * * * * * * * * * *